Київщина – це не лише географія на мапі, а й тисячоліття історій, у яких переплелися факти, літописні згадки та народні перекази. Kyivshchyna.info розповідає, хто стояв біля витоків міст нашої області – і як народжувалися їхні назви.
«Переяв славу»: як заснували Переяслав
Вперше про Переяслав згадують у договорі князя Олега з греками 907 року. Але історики сумніваються, що місто тоді вже існувало: археологія й письмові джерела цього не підтверджують. Найімовірніше, Переяслав з’явився наприкінці X століття як укріплене прикордонне місто Київської Русі.
А от легенда про його заснування збереглася у «Повісті временних літ». За літописом, у 993 році князь Володимир Великий повертався з походу на хорватів і біля річки Трубіж зійшовся з печенігами. Дві армії стали по різні боки ріки – й завмерли. Ніхто не наважувався першим розпочати бій.
Тоді печенізький князь запропонував вирішити все поєдинком двох воїнів. З руського боку довго не знаходилося сміливця. І раптом уперед вийшов юнак із простого люду – кожум’яка. У переказах його називають по-різному: Кирилом, Микитою або Яном.
У жорсткому двобої він переміг грізного печенізького витязя. І саме ця перемога, за легендою, дала місту ім’я: юнак «переяв славу» у ворога. Відтоді – Переяславль, а згодом і Переяслав.
Так у пам’яті поколінь місто постало не лише як фортеця на кордоні, а й як символ сміливості звичайної людини, яка здобула славу для всієї землі.
Вишгород: місто княгині Ольги
За переказами, Вишгород заснував Хорив – молодший брат Кия. Спершу поселення нібито звалося Хоривицею, а згодом отримало назву Вишгород – «місто на горі», що й увійшло в історію.
Одна з найдавніших згадок про місто міститься у трактаті візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного. Там Вишгород згадується як Вусеград (Βουσεγραδε) серед міст Русі, що відправляли кораблі до Константинополя.
А в літописах перша чітка дата – 946 рік. У Повісті минулих літ місто названо «градом Вользиним» – тобто містом княгині Ольги.
Упродовж століть Вишгород залишався княжим містом – із резиденціями, храмами та особливою атмосферою влади.
Є й ще одна інтригуюча версія. Подейкують, що частина бібліотеки Ярослава Мудрого могла зберігатися саме тут. Наприкінці життя князь мешкав у своїй літній резиденції у Вишгороді й, за припущеннями, передав частину книг до Межигірського монастиря, де століттями існувала велика книгозбірня.
Легенда додає ще більше загадок: у 1930-х роках під час земляних робіт нібито знайшли кам’яний сховок із давніми пергаментами. Та знахідці не надали значення – і її подальша доля загубилася в історії.
Біла Церква: таємниці святині над Россю
Історія Білої Церкви починається з іншої княжої постаті – Ярослава Мудрого. У 1032 році він заснував місто-фортецю Юрʼїв (Георгіїв), назване на честь його християнського імені – Юрій. Це був важливий оборонний пункт, що стримував кочівників із півдня.
У XIII столітті татари зруйнували Юрʼїв. Та серед руїн на Замковій горі залишилася церква з білого каменю. Вона височіла над річкою Рось і була видна здалеку – мов дороговказ для подорожніх. Люди почали називати її просто – «біла церква».
З часом ця назва перейшла й на нове поселення, що виникло поруч. Так із давнього Юр’єва постала Біла Церква – місто, яке й сьогодні веде свій родовід від 1032 року та зберігає у своїй назві пам’ять про святиню над Россю.
- За посиланням знайдете цікаві факти про Білу Церкву.
Бориспіль: місто, що виросло з давнього Летча
Історія бориспільських земель значно давніша за злітні смуги й автомагістралі. Археологи доводять: люди жили тут ще з кам’яної доби.
Сучасний Бориспіль постав на місці давнього укріпленого городища у верхів’ях річки Альта – літописного Летча. Це був форпост на підступах до Києва з південного сходу та місце зупинки князівських дружин перед походами проти кочівників.
У літописах Летч згадується між 1015-1154 роками. Доки у 1239 році його не зруйнували монголо-татари, і він не утратив своє значення прикордонного укріплення.
Життя повернулося сюди лише в другій половині XIII століття вже під новою назвою – Бориспіль. Її пов’язують із князем Борисом – сином Володимира Святославича.
Ірпінь – край мамонтів, ковалів і козацької вольниці
Ірпінь отримав свою назву від однойменної річки – її долина стала осердям життя для перших поселень. І життя це почалося дуже давно: у заплавах Ірпеня та Бучі археологи знаходять кістки мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів і навіть печерного ведмедя. Цим знахідкам – від 10 до 30 тисяч років.
Сліди людської присутності тут безперервні. У Приірпінні знаходять уламки кераміки зарубинецької культури, речі кінця бронзової доби, крем’яні наконечники стріл, кам’яні сокири, могильники з трупоспаленням.
У літописні часи ці землі належали племінним деревлянам. Одним із головних занять місцевих жителів був залізоробний промисел. В урочищі Хлопачі (Клепачі) археологи виявили залишки плавильних печей, у яких із болотної руди виплавляли метал. Назва Клепачі, ймовірно, походить від ковалів, що «клепали» залізо молотами.
У козацьку добу дух свободи відчувався й тут. У 1618 році мешканці сіл і містечок у басейнах Тетерева та Ірпеня створили козацькі сотні та визнали себе частиною війська Запорізька Січ. Так Приірпіння вписало свою сторінку в історію української вольниці.
Фастів: від стоянки мисливців до ярмаркового містечка
Ще 20-25 тисяч років тому, в епоху палеоліту, на Фастівщині жили первісні люди. Під час будівництва школи №4 на вулиці Захисників України археологи натрапили на стоянку мисливців на мамонтів і диких коней – прямий слід тих далеких часів.
Про давнину краю нагадують городища й кургани скіфської доби, поселення римського періоду, давньоруські пам’ятки.
Із кінця XIII століття Хвастів уже згадується як містечко. Уперше його фіксують у 1390 році – в грамоті литовського князя Володимира Ольгердовича, де підтверджувалося право володіння Фастовом роду князів Рожановських.
Водночас існують і більш ранні згадки: дослідники знаходять ім’я Фаст (або Фост) у договорах із греками 912 та 944 років – і це не легенди, а офіційні документи.
Є й цікаві версії про походження назви. Одна з народних оповідей виводить її від варіанта «Хвостів». Мовляв, колись тут сталася кривава битва між військами київських князів і кочовиками, а після бою залишилося безліч військових відзнак, які мали назву «хвости». Звідси й Хвостово, яке з часом перетворилося на Фастів.
У різні століття місто було важливим торговельним пунктом: через нього проходили шляхи, тут влаштовували ярмарки. А за свідченнями джерел, до 1094 року ці землі належали половському князю Тугортхану, який передав їх київському князю Святополку як придане для своєї доньки.
Так Фастівщина поступово впліталася в широку історичну канву Русі.
Назва міста Буча: не про сварку, а про воду
Слово «буча» сьогодні часто асоціюється з галасом чи сваркою. Звідси й жартівлива легенда: нібито під час будівництва залізниці робітникам не заплатили, вони здійняли таку бучу, що станцію так і назвали. Але це лише красива вигадка.
Насправді назва з’явилася значно раніше. Ще задовго до прокладання колії була відома притока річки Ірпінь – Буча. Саме від неї свою назву отримали і станція, і селище.
У Тлумачному словнику Володимира Даля пояснюється: «буча» – це вода, що підіймається в річці під час скресання криги, вир чи глибока яма, залита водою. «Бучадить» – означає піднімати рівень води вище межені.
Отже, назва походить не від людського галасу, а від характеру самої річки – її нуртування, сили й глибини. Колись Буча була значно бурхливішою, ніж нині. І саме ця водна стихія дала ім’я місту, яке згодом виросло на її берегах.
Тут можете переглянути другу частину історії міст Київської області