Київщина – це серце України, де навіть найдрібніший камінець дихає історією. Від оборонних валів княжої доби до архітектурних експериментів ХХ століття, міста краю є свідками не тільки великих перемог, а й трагічних зламів. Київщина інфо продовжує розповідати про найцікавіші сторінки становлення знакових міст області – від давньоруських форпостів до міст, народжених з атомного попелу.
Історія Василькова: Місто імені Хрестителя
Перша літописна згадка про місто датується 996 роком. Місто у ній згадується у зв’язку з поразкою князя у битві з печенігами 6 серпня. Чудом врятований Володимир дав клятву на честь свого спасіння збудувати в місті церкву. Обітницю свою він дотримав, і у Василеві була збудована одна із перших на Київській Русі церков – церква Преображення Господнього. На жаль до наших часів вона не зберіглася.
Місто Васильків було засноване у 988 році князем Київським Володимиром Святославовичем, як один з украплених пунктів на річці Стугні для захисту Києва від набігів кочівників. У старих джерелах тих часів знаходимо слова: «И рече Володимиръ – се не добро єсть, мало городовъ около Кыєва. И нача ставити городы по Десне й по Устри, по Трубешеви и по Суле й по Стугне…»
Назва міста походить від прийнятого при хрещенні імені князя Володимира
При хрещенні князя він отримав ім’я Василь і тому воно спочатку називалося Василевим. Василів відігравав у житті Київської Русі роль важливого опорного пункту: земляні вали, глибокі рови, наповнені водою, річка Стугна, навколишні ліси полегшували боротьбу з ворогом. А під час князівських усобиць XII-XIII ст. у Василеві збирали свої дружини князі для боротьби з суперниками. Тричі під стінами Василева стояв Юрій Долгорукий, а коли у 1155 році він вдруге посів київський престол, то подарував постугнянські землі своєму синові Васильку Юрійовичу, і той від свого імені змінює назву міста з Василева на Васильків.
Історія Ржищева: Легенди над Дніпром
Місцевість, на якій розташовується сучасний Ржищів, була заселена з давніх часів. Коли і ким заснований Ржищів невідомо. Невідомо також і походження самої назви Ржищів. Існує цілий ряд легенд, що пов’язують походження назви з іржанням коня: «Ржи-ще». На підвердження цих слів вказує й одна з легенд:
Їхав якось козак Іван на коні і вирішив перепочити. Коня стриножив, а сам ліг під деревом. Прокинувсь, аж коня нема! Давай шукать, нема! Десь із кручі почув приглушене іржання коня. Підбіг до кручі, аж чує, що там його кінь, звалився з крутого пагорба у кручу, та й давай його кликать і почути де саме знаходиться кінь. Кричить коню: «Ржи ще», і тому на тому місці де звав козак коня і утворився Ржищів.
Також є версія про походження назви від вирощування древніми племенами полян жита «Рожише»
Лаврентій Похилевич давав більш змістовне пояснення, що Ржищів «є древнє Вжище згадуване в Руських літописах до XIII сторіччя. Цю давню назву вважаємо переробленою в Ржищів від польського слова Ржеча (Rzesza) – натовп». Древнє Вжище в перекладі з тої ж польської означає «торговище».
Яка з цих версій найпевніша, гадати тяжко, бо досі не знайдено ніякого документу, що б доводив точніший час заснування селища та походження його назви.
Історія Обухова: Від хутора до промислового центру
Обухів належить до тих невеликих українських містечок, де за зовнішньою провінційністю ховається давня та цікава історія. Заснування Обухова відноситься до 1362 року, коли на відвойованій у Золотої Орди території намісник литовського князя Володимир Ольгердович заснував прикордонне поселення Луковиця. До 1550 року від Луковиці, спустошеної татарськими набігами, залишився лише хутір, де жив селянин Обух. Від його імені поселення отримало назву Обухів. До середини XVII століття тут прокотилося кілька козацько-селянських повстань. 1649 року Обухів став сотеним містечком Гетьманщини. Вже 1662 року він спорожнів у результаті козацької громадянської війни і довго перебував у прикордонній зоні України, Польщі та Росії. Він переходив із рук у руки, часто спалахували народні повстання.
Поступовий розвиток міста починається з 1796 року, коли він дістався… росії
В Обухові, який став ярмарковим центром, проходило шість щорічних ярмарків., розвивалися ремесла та дрібні виробництва. У 1917-1922 роках у районі Обухова не припинялися бої. З 1923 року Обухів став районним центром Київської губернії (області). Статус міста він отримав лише 1979 року. Також на околицях Обухова знаходяться 28 курганів різних епох: скіфського періоду, праслов’янських черняхівської та зарубенецької культур. Виявлено тут й слов’янське городище (XІ-XIII століття), скарби з монетами Стародавню Грецію, Риму, Візантії.
Історія Березані: Селітра та козацька воля
Перша письмова згадка про Березань зустрічається в люстрації Переяславського староства Київського воєводства за 1616 р. Відповідно до неї, жителі містечка не несли ніяких повинностей , крім військової. Уже в люстрації за 1620 рік вказується, що в містечках Переяславського староства Березані, Бикові, Яблонове та Миргороді виготовляли селітру, яка нібито приносить багато доходу на рік.
Акти Люблінського трибуналу кінця XVI – початку XVII століть дають можливість встановити, що Березань, як нове або вже наявне поселення на початку XVII століття, поповнилося втікачами з Правобережної України, в основному з Ходоркова.
У першій половині XVII століття, до повстання під проводом Богдана Хмельницького, Березань входила в Переяславського староства, яким до 1620 року володів князь Януш Острозький. Після його смерті містечка Березань, Биков, Яблунів та Миргород були виділені з Переяславського староства.
Березань була серед лідерів з вироблення селітри у Київському воєводстві
Привілеєм Сигізмунда III від 1620 року ці міста були передані для вироблення селітри Яну Чернишевському, а в 1621 році, вже іншим королівським привілеєм, вироблення селітри в Київському воєводстві й усій Україні було передане коморнику і помічнику судді по спорах про кордони маєтків Бартоломею Обалковському, якому після Яна Чернишевського перейшли у володіння вищезгадані міста з усіма слободами, хуторами і поселеннями, що до них відносилися.
Згідно з основною версією назва Березань походить від назви річки Березанки, що впадає в Недру неподалік від міста, однак колись так називалася сама Недра. Схожу за походженням назву має притока Недри другого порядку Сухоберезиця. Назви цих річок пояснюють природними умовами тієї місцевості, якою вони протікають. На берегах річки Березанки були розташовані березові ліси. У Сухоберезиці – сухі береги. Нині колишня річка Березанка має назву Недра.
Історія Прип’яті: Перерваний політ
Місто Прип’ять «народилося» у 1970 році, і саме ця цифра збереглася на знаменитому в’їзному знаку до міста. Будували його як супутнє місто атомної станції, а його основними жителями повинні були стати (і врешті, стали) атомники і її працівники.
У Прип’ять переїжджали молоді подружні пари, інженери, інтелектуальний потенціал нації, люди робітничих спеціальностей. Така перспектива була не найгіршим варіантом для радянської людини – нове місто з хорошою інфраструктурою, постійна робота і безкоштовне житло. Відтак кількість людей в місті з кожним роком збільшувалася як за рахунок народжуваності, так і за рахунок прибулих сюди на постійне місце проживання.
Проектуванням міста займалися кращі радянські архітектори
Завданням Прип’яті було не тільки дати притулок працівників АЕС і створити всі умови для комфортного життя, а й перетворити населений пункт в великий перевалочний пункт, що стоїть на важливих транспортних шляхах. Архітектори і будівельники, в свою чергу, із завданням впоралися на відмінно: тут був помітний центр з будинком культури, площею і готелем, а ще – затишні спальні райони, багато місця для відпочинку, а також в продуманих місцях знаходилися лікарні, школи і дитячі садочки. Також особливістю планування міста була ще одна приємна деталь, принцип «трикутної» забудови виключав появи пробок на вулицях при будь-якій кількості автомобілів.
На противагу, існує й думка про те, що Прип’ять була сірим противним місцем: тут, на фасадах будівель виднілися прикраси з декоративної кераміки, було багато світлових вивісок і барвистих панно.
Місто жило повноцінним життям і мало безліч перспектив у подальшому. Але 26 квітня 1986 року на ЧАЕС трапилася страшна катастрофа…
Історія Славутича: від попелу Чорнобиля до сучасного дива
Коли вибух на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року розірвав спокійну рутину радянського життя, тисячі людей опинилися в епіцентрі невидимої загрози. Славутич виник як відповідь на цю катастрофу – це місто побудували з нуля для евакуйованих працівників станції та їхніх сімей. Його фундамент закладено в лісах на березі Дніпра, за 45 кілометрів від зруйнованого реактора, і це стало одним з найшвидших будівництв в історії СРСР: всього за два роки, з 1986 по 1988, тут виросло ціле поселення. Назва міста походить від давньослов’янського імені Дніпра – “Славутич”, що додає йому поетичного відтінку, ніби річка сама благословила цей новий початок.
Будівництво було не просто технічним подвигом – воно несло в собі емоційний заряд
Ініціатива належала радянському уряду, який залучив архітекторів і будівельників з восьми республік колишнього СРСР – України, Латвії, Литви, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджану та Казахстану. Кожен квартал відображає стиль своїх багатонаціональних творців: від балтійської стриманості в Ризькому кварталі до кавказької теплоти в Бакинському. Робітники працювали в три зміни, долаючи болото й ліс. Усі сили на те, аби створити місце, де люди могли б відчути безпеку після жаху евакуації з Прип’яті.
За даними офіційного сайту Славутицької громади, населення міста на момент його заснування склало близько 25 тисяч осіб – фахівців-атомників, чиї життя назавжди змінилися тієї фатальної ночі. Нині, у 2026 році, ця історія нагадує про людську адаптивність: місто, народжене з необхідності, перетворилося на символ надії, де кожен будинок шепоче про перемогу над невидимим ворогом.
Нагадаємо, кілька днів тому ми вперше розповіли про те, хто і як заснував міста Київщини: легенди та цікаві факти