28 жовтня Україна відзначає День вигнання нацистських окупантів. Для більшості це офіційна пам’ятна дата, за якою стоять сухі цифри та підсумки Другої світової війни. Проте якщо прибрати штампи з радянських та пострадянських підручників і поглянути на Київщину 1941-1943 років очима її жителів, відкривається зовсім інша картина.
Сьогодні Київщина.Інфо розповідає про виживання в часи окупації, побут українців в часи Другої світової війни, а також про те, як події минулого століття відгукуються зараз.
Декілька історичних фактів
- Український інститут національної пам’яті радив замінити назву «День визволення від фашистських загарбників» на формулюванням «вигнання нацистських окупантів». Причина: після 1944 року Україна не стала вільною.
- 28 жовтня – формальна дата. 27 жовтня 1944 року радянські війська взяли Ужгород, а наступного дня вийшли на сучасну західну межу України. Водночас остаточною датою звільнення Чопа вважають 23 листопада 1944 року.
- Німецькі війська зайняли Київ 19 вересня 1941 року, і окупація тривала 778 днів.
- 29-30 вересня, у Бабиному Яру розстріляли 33 771 людину, здебільшого євреїв. Продовжувалось це до 1943 року.
- Від вересня 1941 року Київщина входила до Рейхскомісаріату «Україна». Київську та Полтавську області німці об’єднали в генеральну область «Київ».
- До літа 1943 року з околиць Києва вивезли близько 440 000 працівників, і німецька поліція скаржилася, що нікому збирати врожай. Майже в кожному селі й містечку є родини, в яких хтось повернувся з «остарбайтерів» або не повернувся взагалі.
Як виживала Київщина в часи окупації під час Другої світової війни
Коли восени 1941 року нацистські війська зайняли Київську область, цивільне населення опинилося між двома тоталітарними системами. Їх сприймали як безкоштовну робочу силу, а відповідно побут дуже змінився. Виконувати повсякденні справи стало складніше. Проте місцеві мешканці були змушені призвичаїтись до нових умов.
- Самоорганізація та городнє право. Щоб не померти з голоду, жителі сіл та околиць Києва самостійно ділили будь-які вільні клапті землі під невеличкі городи. Основним раціоном став хліб. Його робили із домішками лободи, висівок та залишків картопляного лушпиння.
- Торф’яний потяг для виживання. Під час лютих холодів 1941-1942 років мешканці столиці та прилеглих селищ власноруч пустили колію в бік Пуща-Водиці, щоб підвозити торф для обігріву. Це вберегло їх від холодної смерті у власних домівках.
- Страх викрадення. Кожен приїзд критих вантажівок у село означав облаву на молодь. Батьки йшли на будь-які хитрощі. Вони калічили дітям пальці, обливали шкіру кислотними соками рослин. Багато хто тижнями ховав підлітків у підвалах або інших недоступних приміщеннях від примусового вивезення до Рейху.
Старі люди, які були свідками тих подій у дитячому віці, згадують речі, про які рідко писали в офіційних звітах:
«Найстрашнішим був не так сам німець у формі, як постійна невизначеність. Ти міг іти вулицею й не знати, чи повернешся додому через годину, чи тебе запхають у товарний вагон. А ще помню запах згарищ і непропеченого макухи замість хліба», – згадували місцеві старожили.
Ціна визволення: битва за Дніпро та осінь 1943-го
Форсування Дніпра та звільнення Київщини восени 1943 року стало однією з найкривавіших сторінок світової історії. Основна проблема була в тому, що радянська влада не цінувала життя людей та будь-якою ціною хотіла звільнити Київ до ідеологічної дати – 7 листопада.
Тисячі цивільних чоловіків кидали у бій без належної форми, а іноді й без зброї. Їх привозили з польових військкоматів Київщини. Зброю можна було здобути в бою, але не всім. Лютізький та Букринський плацдарми перетворилися на суцільні згарища й братські могили.
Київ визволили 6 листопада 1943 року о четвертій годині ранку. За офіційними даними, у боях за Київ і Дніпро загинуло 417 тисяч осіб. Відступаючи, окупанти застосовували тактику випаленої землі: на початку листопада 1943 року вони підпалили десятки будинків у центрі столиці.
Події 80-річної давнини та сьогодення
Найгірше те, що події, які пережила Київщина в 1940-х роках, повторюються й зараз. Навесні 2022 року такі населені пункти, як Буча, Ірпінь, Гостомель, Бородянка та Димер, знову пережили жахи окупації, катувань, руйнувань та визволення. Нащадки тих, хто пережив 1941–1944 роки, знову ховалися у підвалах від авіаударів, так само відстоювали свої домівки та зустрічали українських визволителів.
Саме з цієї причини дата 28 жовтня важливо й до сьогодні. Вона нагадує, якою є ціна свободи і як, іноді, за неї доводиться боротись.
Усі путівники: Історія та спадщина
